Критерии оценки
Актуальность:
Грамотность:
Стиль:
Комментариев:
0
Рейтинг статьи:
0

Ваши комментарии и оценки формируют рейтинг публикации. Лучшая публикация попадает в ТОР и это дает возможность автору стать экспертом сайта.

Внимание!
Автор самостоятельно размещает свои материалы на нашем сайте и несет за их достоверность полную ответственность. Редакция не всегда разделяет мнение автора.

Live
Как провести обмен по формуле «всех на всех», или Об «успехах» дипломатии Волкера
Ирина Русенко 29.05 10:35 — комментирует статью Как провести обмен по формуле «всех на всех», или Об «успехах» дипломатии Волкера
Как провести обмен по формуле «всех на всех», или Об «успехах» дипломатии Волкера
Гость Из Будущего 26.05 05:02 — комментирует статью Как провести обмен по формуле «всех на всех», или Об «успехах» дипломатии Волкера
Свобода слова по-еврореформаторски: неугодные СМИ закрыть, инакомыслие…
Ирина Русенко 22.05 15:31 — комментирует статью Свобода слова по-еврореформаторски: неугодные СМИ закрыть, инакомыслие…
Прозрение Европы,  или Новые горизонты демократии по-украински
Ирина Русенко 18.05 15:58 — комментирует статью Прозрение Европы, или Новые горизонты демократии по-украински
Прозрение Европы,  или Новые горизонты демократии по-украински
Ирина Русенко 18.05 15:57 — комментирует статью Прозрение Европы, или Новые горизонты демократии по-украински
По иску Виктора Медведчука суд обязал Парубия пройти психолого-лингвистическую…
Ирина Русенко 18.05 15:45 — комментирует статью По иску Виктора Медведчука суд обязал Парубия пройти психолого-лингвистическую…
По иску Виктора Медведчука суд обязал Парубия пройти психолого-лингвистическую…
Ирина Русенко 18.05 15:43 — комментирует статью По иску Виктора Медведчука суд обязал Парубия пройти психолого-лингвистическую…
С Праздником Светлой Пасхи!
Борис Борисович Рогозин 17.05 16:03 — комментирует статью С Праздником Светлой Пасхи!
С Праздником Светлой Пасхи!
Борис Борисович Рогозин 17.05 16:02 — комментирует статью С Праздником Светлой Пасхи!
Виктор Медведчук: Прорыв украинских товаропроизводителей на Запад так и не…
Гость Из Будущего 12.05 15:13 — комментирует новость Виктор Медведчук: Прорыв украинских товаропроизводителей на Запад так и не…
В. Медведчук: О каком повышении цены идет речь, если в Украине три четверти газа —…
Алекс Короткий 10.05 23:31 — комментирует новость В. Медведчук: О каком повышении цены идет речь, если в Украине три четверти газа —…
Газ Украины и для Украины: дискуссии вокруг цены
Алекс Короткий 10.05 23:21 — комментирует статью Газ Украины и для Украины: дискуссии вокруг цены
Кабмин утвердил перечень объектов большой приватизации на 21,3 млрд грн…
Таїсія Попович 10.05 23:14 — комментирует новость Кабмин утвердил перечень объектов большой приватизации на 21,3 млрд грн…
В. Медведчук: О каком повышении цены идет речь, если в Украине три четверти газа —…
Таїсія Попович 10.05 22:11 — комментирует новость В. Медведчук: О каком повышении цены идет речь, если в Украине три четверти газа —…
В. Медведчук: Надругательство над подвигом воинов-освободителей стало в…
Таїсія Попович 10.05 22:08 — комментирует новость В. Медведчук: Надругательство над подвигом воинов-освободителей стало в…
Газ Украины и для Украины: дискуссии вокруг цены
Саша Жук 10.05 15:21 — комментирует статью Газ Украины и для Украины: дискуссии вокруг цены
Американский штат признал Голодомор геноцидом украинского народа
Таїсія Попович 10.05 14:49 — комментирует новость Американский штат признал Голодомор геноцидом украинского народа
Виктор Медведчук: Стереть из памяти людей одесскую трагедию не удастся
Таїсія Попович 10.05 14:48 — комментирует новость Виктор Медведчук: Стереть из памяти людей одесскую трагедию не удастся
Виктор Медведчук: Стереть из памяти людей одесскую трагедию не удастся
Таїсія Попович 10.05 14:18 — комментирует новость Виктор Медведчук: Стереть из памяти людей одесскую трагедию не удастся
С днем Великой Победы!
Таїсія Попович 10.05 14:14 — комментирует статью С днем Великой Победы!
Гражданское общество

Український вибір: доктринальні засади розвитку сучасного громадянського суспільства

Український вибір: доктринальні засади розвитку сучасного громадянського суспільства
<div class="bb" align="justify">Сучасні тенденції розвитку політичної системи України, а також міжнародні процеси, які відбуваються у світі (які дають підстави окремим науковцям говорити про глобальну систему політичного життя та глобальне громадянське суспільство, для якого поступово стираються межі класичних національних держав) змушують принципово по-новому підійти до аналізу ряду фундаментальних понять і категорій, що визначали усталений дискурс юридичної і політичної науки в частині вивчення й дослідження як політичної системи в цілому, так і її складових елементів та інститутів. З одного боку, йдеться про відхід від усталеного «державоцентризму» при вивченні політичної системи, коли основним та провідним елементом політичної системи вважалась держава, що автоматично переводило проблематику громадянського суспільства в аспекті визначення його місця в політичній системі, на другорядні ролі. Невипадково, як зазначає А.Колодій, «є парадоксом те, що проголосивши себе правовою державою, Україна жодного разу у тексті Основного Закону не згадала про громадянське суспільство»[1]. У цьому сенсі не можна не погодитись з тими фахівцями, які пишуть про об’єктивну потребу «іншими очима подивитись на державу, на її природу, властивості та можливості, її роль у суспільстві»[2]. З іншого боку, не менш небезпечною видається й інша тенденція, суть якої полягає в абсолютизації ролі громадянського суспільства, коли воно набуває виключно позитивних характеристик, тоді як держава поступово демонізується, або у кращому випадку – інструменталізується (тобто тлумачиться виключно як інструмент, який застосовують громадяни для вирішення й забезпечення тих чи інших інтересів, потреб, цілей тощо). До речі, саме на цій підставі у переважній більшості випадків відбувається протиставлення держави і громадянського суспільства, коли перша тлумачиться як сфера публічного, а останнє – як динамічна галузь приватних інтересів. Свого часу про хибність та методологічні вади подібного співвідношення держави і громадянського суспільства звертав увагу В.Селіванов, який наголошував: «Особливо слід застерегти від того, щоб розуміти термін «громадянське суспільство» як синонім ринкових або інших форм «приватного» буття, що розглядаються як суспільна форма, яка протистоїть політичній системі і головному її елементу – державі. Іноді звідси робиться спрощений висновок, що громадянське суспільство, «приватне» життя, «особисті засади» ‒ це лише більш динамічна і конструктивна соціальна форма, ніж державна організація суспільства»[3]. Щодо останнього положення, не можна не звернути увагу на певну фетишизацією поняття громадянського суспільства, яке часто повторюється як певна мантра без жодного врахування тих сурогатних форм, які також може породжувати громадянське суспільство, особливо на етапі політичних транзитів або в умовах перехідних демократій при неусталеній політичній культурі та нерозвинутій правовій свідомості громадян (цікавий погляд на деформації правосвідомості та правової культури сучасного українського суспільства надають Л.Герасіна та М.Панов[4]). Утім, наразі з погляду взаємозв’язку та взаємної детермінації таких двох процесів як трансформація політичної системи України та розвиток громадянського суспільства, доцільно акцентувати увагу саме на першому із вказаних аспектів, а саме – на виявленні об’єктивної ролі громадянського суспільства у розвиткові та функціонуванні політичної системи.<br />
<br />
Справу у тому, що наразі всі дискусії щодо політичної системи України переважно точаться лише навколо одного поняття, яким є держава, а точніше навіть – державна влада та її апарат. Жодною мірою не применшуючи роль ані організації, ані функціонування відповідних державно-владних інститутів для політичної системи в цілому, яка за самим своїм визначенням покликана узгоджувати інтереси держави, соціальних спільнот та індивідів[5], слід пам’ятати, що будь-яка сучасна держава завжди існує у складному просторі суспільних відносин та зв’язків, які власне і утворюють те, що можна охарактеризувати поняттям політичної системи, у якій відбувається інституціоналізація і розвиток державної влади. Якщо для авторитарної й тоталітарної держави суспільство тлумачиться переважно як об’єкт більш або менш всеохоплюючого впливу, то для демократичної держави суспільство є не просто партнером, а своєрідним замовником, який визначає ті послуги та завдання, які повинна виконувати як держава в цілому, так і окремі органи державної влади. Це змушує дещо по-іншому подивитись не лише на проблему реформування державної влади, але й на розвиток політичної системи України в цілому. Подібна зміна погляду означає до певної міри й зміну загальної перспективи дослідження того, що нині відбувається в політичній системі України. Цей процес можна описати як поступовий перехід від «державоцентричної» моделі політичної системи, до «суспільствозорієнтованої» тлумачення політичної системи, її розвитку та трансформації всіх її елементів.<br />
<br />
Справді, чи слід вважати, що розвиток політичної системи має на меті лише зміни на рівні держаної влади? Очевидно, що такий висновок є хибним у будь-якому аспекті[6]. Тому необхідно визнати, що всяке реформування, якщо воно є таким не декларативно, а за своїм змістом, обов’язково пов’язано з суспільством, повинно забезпечувати більш ефективне використання суспільних ресурсів, підвищувати рівень захищеності і добробуту громадян, сприяти якомога повнішому забезпеченню прав і свобод людини і громадянина, створювати умови для економічного, політичного, соціального, гуманітарного розвитку. Це своєрідний генетичний зв'язок демократичної держави і громадянського суспільства, який за жодних умов не повинен перериватись, оселька це має негативні наслідки не тільки для суспільства, але й для держави, яка поступово зазнає демократичної ентропії і перетворюється на авторитарний або тоталітарний згусток неперервних репресій, соціальної агресії, екстенсивної економіки та політичного відчуження. Тому, говорячи нині про розвиток політичної системи та трансформації в системі органів державної влади, необхідно максимально чітко з’ясувати яким чином вони впливають на суспільство, чи створюють вони кращі основи для взаємодії громадянина і держави, чи підвищують вони рівень реальної правової захищеності громадян, чи дозволяють вони громадянам і їх об’єднанням контролювати діяльність держави, чи удосконалюються механізми політичної участі, чи стимулюється громадська (у тому числі й політична) активність, чи сприяють вони налагодженню діалогу між владою і суспільством тощо?<br />
<br />
Щоправда, говорячи про суспільство, слід зробити одне істотне уточнення. Наразі йдеться не про суспільство в цілому, а лише про те специфічне явище, чи точніше – того специфічного суб’єкта суспільних відносин, який прийнято описувати поняттям «громадянське суспільство». Не вдаючись у тривалі наукові дебати щодо змісту зазначеного поняття, варто вказати лише на декілька очевидних та незаперечних положень. По-перше, громадянське суспільство – це сфера вільної, заснованої на певному рівні економічних свобод, самоорганізації громадян з метою спільної взаємодії, що спрямовується на вирішення тих чи інших проблем, реалізацію певних значимих для груп чи об’єднань громадян цілей, задоволення конкретних потреб та інтересів. По-друге, громадянське суспільство існує як активний і компетентний суб’єкт суспільних відносин, здатний не тільки визначати конкретні цілі, але й забезпечувати їх реалізацію (або принаймні – максимально сприяти їй), а також, у разі потреби – відстоювати власні інтереси всіма передбаченими правом засобами, включаючи й застосування механізмів мирної громадянської непокори. По-третє, громадянське суспільство конституюється хоча і як відмінна від держави система відносин (у цьому сенсі громадянське суспільство – це, безумовно, недержавна система відносин), але ця система не протилежна державі і не є визначально антагоністичною їй. Всі зазначені положення засвідчують те, що громадянське суспільство завжди у певний прямий або непрямий спосіб взаємодіє з державою адже навіть, якщо йдеться про ті чи інші асоціації, групи інтересів або клуби громадян, не можна не визнати того, що вони практично завжди вступають у певні відносини чи безпосередньо з державою (наприклад, в особі місцевих державних адміністрацій), чи у такі відносини, які є предметом правового регулювання, а отже й захисту з боку держави ‒ це можуть бути відносини щодо захисту права власності, або відносини у сфері підприємництва тощо. Більше того, у цілому ряді випадків громадянське суспільство та його інститути виступають безпосереднім контрагентом держави, адже їх метою є агрегація різноманітних суспільних інтересів, їх генерування і ретрансляція на рівень державної влади, а також – у разі потреби – сприяння їх захисту, лобіювання, здійснення громадського контролю над державою тощо.<br />
<br />
Водночас, зазначені аспекти є вельми важливими у теоретичному і методологічному плані, оскільки адекватне й коректне тлумачення сутності сучасного громадянського суспільства передбачає не стільки його суцільну герметизацію та відособлення від держави, скільки з’ясування і дослідження тих механізмів взаємозв’язку, які об’єктивно формуються між громадянським суспільством і державою й дозволяють першому відчувати свою самостійність по відношенню до останньої. <br />
<br />
Наявність такої системи взаємодії між державою і громадянським суспільством є не просто однією з апріорних вимог демократії, але має своє чітке та логічне несуперечливе пояснення. З цих позицій процес формування державної влади започатковуєть¬ся приватними інтересами, на основі яких індивіди вступають у певні суспільно значущі взаємини між собою, котрі поступово консолідуються інститу¬ціями громадянського суспільства. У подальшому частина згуртованих таким чином інтересів, якщо вони вимагають додаткових ресурсів для їх здійснення, за посередництвом цілеспрямованої діяльності політичних партій набувають пріоритетності та трансформуються, спираючись на підтримку електорату, в загальнонаціональний інтерес, що перетворюється на прерогативу діяльності держави як організації публічної влади в масштабі всього суспільства.<br />
<br />
З огляду на це, у сучасних дослідженнях громадянського суспільства акцент все частіше робиться на ро¬зумінні політики як однієї із найважливіших функцій громадянського суспільства. Тому й феномен держави постає результатом еволюції від особистої (приватної) влади окремих індивідів і їх груп до системи інституціонально організованої влади. Щоправда, саме поняття «інституціональної організації влади» не має жодних негативних конотацій, оскільки тут йдеться не стільки про певну «зверхність» чи «пріоритетність» одних інститутів (державних) над іншими (громадськими), скільки про їх відмінну природу: власне громадську і публічну. Таким чином, громадянське суспільство й демократична держава в її інституціональному розумінні являють собою дві невід'ємні складові частини одного явища – сучасного соціуму, які в реальності не можуть існувати одне без одної. Адже в дійсності одні й ті ж самі суб’єкти є водночас і приватними особами у сфері громадянського суспільства, і громадянами, якщо їх розглядати у контексті взаємовідносин з державою. Причому у такій «подвійності» немає не лише жодної суперечності у термінах, але й жодного негативу.<br />
<br />
Отже, ставлячи в центр науково-дослідницької уваги процес розбудови паритетних взаємовідносин між громадянським суспільством і державою, а також визначення його специфіки, слід вказати принаймні на чотири ключові проблеми, якими є: <br />
<br />
а) проблема громадського контролю за діяльністю державної влади і пов’язане з нею питання відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та їх посадових осіб;<br />
б) проблема забезпечення і реального сприяння вільному розвитку громадської ініціативи та самоорганізації (насамперед у політичній та економічній сферах), проблема прозорості;<br />
в) проблема ефективної участі громадян, а також розвиток тих інститутів, що покликані їй сприяти (з боку громадянського суспільства це передбачає удосконалення механізмів впливу на формування «політичного порядку денного», а з боку держави – легітимацію державної влади через участь громадян у її формуванні, функціонуванні, розвиткові та визначенні пріоритетних напрямків діяльності);<br />
г) проблема обмеження або прийнятного для громадян упорядкування засобів, методів та меж державного втручання у функціонування тих інститутів, які вважаються базовими для розвитку громадянського суспільства.<br />
<br />
Проблема відкритості державної влади пов’язана з тим, що поінформованість та розуміння громадянами тих процесів, які відбуваються у державі, є важливою основою підтримки ними того загального курсу, який реалізується системою державної влади, а також відображається на рівні державної політики. Фактично про це писав Роберт Даль, коли наголошував, що демократична участь має засновуватись на поінформованості громадян про стан справ в державі[7]. Серед вітчизняних дослідників на це звертає увагу Т.Слінько наголошуючи, що «Розбудова України як держави на шляху розвитку демократичного суспільства ставить на перший план проблему забезпечення відкритості, прозорості діяльності органів державної влади. Прозорість влади є необхідною умовою забезпечення передбачених Конституцією України прав громадян на інформацію та участь в управлінні державними справами»[8]. У цьому сенсі ознака відкритості державної влади безпосередньо пов’язана з ідеєю легітимності та одночасно легітимації державної влади, яка відбувається не лише періодично «від виборів до виборів», але постійно і повсякденно на рівні суспільної свідомості, в якій формується загальний образ державної влади, що може бути не тільки позитивним (тоді рівень її суспільної підтримки та легітимності зростає), але й негативним. Для того, щоб ефективно впливати на суспільні відносини та співпрацювати з громадянським суспільством держава повинна інформувати громадян не лише свої загальні цілі, але й постійно доводити, що обрані нею методи і засоби є найбільш ефективними в частині забезпечення цих цілей. З іншого боку, саме відкритість, прозорість та забезпечення громадського контролю над дозволяє уникати корупції в системі державної влади. Загалом ідея відкритості та громадського контролю прямо випливає з ідеї демократичного врядування, яке є нічим іншим як реалізацією за допомогою відповідних інститутів державної влади суспільно значимих завдань, забезпечення потреб громадян і сприяння підвищенню суспільного добробуту. У цьому сенсі демократія як «влада народу, для народу і така, що реалізується народом», неможлива без розвитку системи громадського контролю. Однією з умов такого контролю є вільне поширення інформації, яка надає можливість громадянам скласти об’єктивну та неупереджену картину того, що відбувається в державі завдяки своєму невід’ємному і конституційно гарантованому праву на інформацію. Для цього діють не лише відповідні неурядові організації, але насамперед такий важливий інститут громадянського суспільства як ЗМІ. На жаль, сьогодні слід констатувати наявність серйозного викривлення стосунків між ЗМІ і державою. І справа тут не лише у чисельних випадках тиску на журналістів та ЗМІ (достатньо згадати бодай заяву Національної спілки журналістів України від 18 лютого 2011 року, де йшлося про те, регіональні державні ЗМІ скаржаться на невмотивовані, а то й незаконні звільнення керівників і призначення на їхнє місце людей з меншим досвідом і менш професійно підготовлених, втручання у редакційну політику, прояви цензури і звільнення журналістів з роботи), а у тому, що між державою та громадянським суспільством поступово втрачаються будь-які канали комунікації. Причому ситуація виглядає так, що громадянське суспільство не може не лише контролювати дії держави, але й позбавляється можливості просто дізнатись про них. Якщо останні протягом 2005 ‒ 2010 років на журналістів часто просто не звертали увагу, то тепер спостерігається спроба відторгнення ЗМІ як одного з інститутів громадянського суспільства та перетворення їх на один з рупорів держави, на дещо на кшталт одного з підрозділів або департаментів&nbsp;&nbsp;орвелівського «Міністерства Правди».<br />
<br />
У контексті зазначеного вище, можна констатувати, що триваючі нині реформи системи державної влади та частково – політичної системи не можна вважати вдалими за двох основних причин. По-перше, сам процес їх проведення не є прозорим, адже практично ніхто з громадян не знає, що саме і як буде реалізовано у процесі реформування системи державної влади. Що ж до наслідків таких реформ, то вони наразі видаються невідомими як для громадян, так і для тих, хто запроваджує ці реформи. Коли чуєш від безпосередніх ініціаторів окремих реформ про те, що вони не можуть передбачити та порахувати ефект від їх реалізації, то це вже не просто «сутінки здорового глузду», а повне нерозуміння сутності і призначення існування держави і державної політики. По-друге, за своїм змістом ці реформи жодним чином не роблять процес прийняття державних рішень більш прозорим, не створюють бази для розвитку інститутів громадського контролю, не гарантують налагодження комунікації між державою і громадянським суспільством. Більше того, нині можна спостерігати прямо протилежний процес – система державної влади поступово замикається на саму себе і упевнено втрачає громадянське суспільство як своєрідний «зайвий елемент». Однак не виникає жодного сумніву у тому, що поглиблення зазначених тенденцій призведе до того, що «зайвим елементом» зрештою виявиться не громадянське суспільство, а сама держава, чи точніше всі ті, хто не бачить у суспільстві рівноправного партнера.<br />
<br />
Наступна проблема, яка постає у процесі аналізу впливу реформування політичної системи на розвиток громадянського суспільства в Україні пов’язана із&nbsp;&nbsp;забезпеченням і реальним сприянням вільному розвитку громадської ініціативи та самоорганізації. Фактично саме ці два процеси лежать в основі формування, а згодом і розвитку громадянського суспільства. <br />
<br />
На відміну від держави, де можуть діяти наказові форми впливу (що є не лише прийнятним, але й нормальним явищем для організації будь-якої інституціоналізованої публічної влади), на рівні громадянського суспільства все розпочинається саме з громадської ініціативи, яка через різноманітні механізми самоорганізації спричиняє виникнення асоціацій, груп інтересів, громадських організацій, ініціативних груп, творчих спілок, професійних об’єднань тощо. Зазначена ініціатива може мати економічний, політичний, соціальний, культурний, екологічний, творчий, професійний&nbsp;&nbsp;характер. Вона забезпечує внутрішній рух та еволюцію громадянського суспільства, створює фундамент для його автономності. При цьому одним з найбільш важливих аспектів прояву зазначеної громадської активності є підприємницька діяльність, яка становить важливу складову економічного розвитку як держави, так і громадянського суспільства. Водночас намагання заглибити «адміністративну вертикаль» у процеси самоорганізації громадянського суспільства шляхом посилення централізації та державної регуляції призводить до того, що ця вертикаль просто не зможе витримати подібне навантаження, адже кількість «запитів-inputs» (наразі цей термін вживається у класичному істонівському значенні), що надходитимуть до неї, на порядок перевищуватиме кількість «відповідей-outputs», які вона зможе продукувати[9]. З огляду на це, слід чітко зрозуміти, що громадська самоорганізація для системи державної влади – це не альтернатива державі і не якийсь підозріло ворожий табір громадських об’єднань, а навпаки – важлива допомога, яка дозволяє вивільнити державні ресурси і спрямувати їх на вирішення тих завдань і досягнення тих цілей, які не можуть бути розв’язані без допомоги держави. Невипадково навіть М.Коркунов, який доволі широко тлумачив повноваження держави та межі державного втручання, наголошував на тому, що держава ніколи не повинна забувати про ті сфери суспільних відносин, де її втручання не лише непотрібне, але й неможливе[10]. Більше того, саме у сфері вільної громадської ініціативи можливе продукування вельми корисних для держави ідей, проектів, підходів, експертних оцінок, які&nbsp;&nbsp;здатні допомогти державі у досягненні тих чи інших цілей.<br />
<br />
Ще одна важлива проблема, яка постає у ході оцінки впливу процесів реформування політичної системи України на громадянське суспільство, є проблемою ефективної участі громадян, а також функціонування тих інститутів, що покликані їй сприяти. Ефективна участь – це не тільки народовладдя, але й наявність інститутів, що дозволяють громадянам, так би мовити, «зсередини» впливати на державну владу. Як відомо, основним інститутом, який забезпечує реалізацію народовладдя, без якого громадянське суспільство не може ефективно впливати на дії державної влади, є вибори вищих публічних посадових осіб, що здійснюються всіма громадянами. Тому, як зазначав Алексіс де Токвіль, демократія і народовладдя почали перетворюватись на повсякденну реальність саме тоді, коли набуло свого поширення загальне виборче право, а громадяни змогли через інститут виборів впливати на вищі органи державної влади[11] Очевидно, що реформування виборчого права в Україні назріло вже давно. Однак зараз проблема полягає навіть не стільки у тому, щоб зробити «правильний вибір виборчої системи» (невипадково окремими дослідниками навіть піднімалось питання про вибір виборчої системи[12]), відмовитись від практики закритих виборчих списків, гарантувати постійний громадський контроль за виборчим процесом тощо, а у тому, щоб сам інститут виборів не зазнавав спотворення через різноманітні і надто повільні інтерпретації результатів виборів. Фактично дебати про вибір «оптимальної» виборчої системи тривають в Україні ще з середини 90-х років минулого століття. Однак, незалежно від того, яка саме з них обирається (це, дійсно, може бути предметом обговорення та дискусії), гранично важливо чітко дотримуватись тієї логіки функціонування представницьких органів державної влади, які вона задає. Тому за умов пропорційної виборчої системи не може існувати жодних груп чи об’єднань, які самостійно не пройшли «горнило виборів». Водночас важливою проблемою залишається відповідальність політиків за реалізацію власних виборчих програм. Адже насправді ця відповідальність не є просто «справою честі» окремих політиків, а випливає з ідеї народовладдя і з делегуванням влади громадянами не «вільним і неповторним» особистостям політиків, а конкретним програмам. У цьому сенсі легітимований в процесі виборів політик є не стільки унікальною і самодостатньою індивідуальністю, скільки звичайним носієм і втілювачем чіткої програми дій, яка була запропонована ним суспільству під час виборчого процесу. Що ж до інститутів сприяння політичної участі, то традиційно одним з перших у їх ряду називають політичні партії. Наразі в Україні немає практично нічого спільного з тим, що можна було б вважати повноцінною політичною партією у європейському розумінні цього поняття. І найближчим часом важко прогнозувати їх виникнення, що безумовно, негативно впливає на політичну участь, оскільки саме політичні партії виконують цілий ряд функцій щодо сприяння та реалізації політичної участі громадян.<br />
<br />
Остання серед визначених проблем стосувалась обмеження або прийнятного для громадян упорядкування засобів, методів та меж державного втручання у функціонування базових для розвитку громадянського суспільства інститутів. Частково про неї вже йшлося вище, коли піднімались питання розвитку підприємництва, ЗМІ, громадських об’єднань, неурядових організацій, політичних партій тощо. Тому зараз варто вказати не стільки на конкретні інститути громадянського суспільства, саме існування яких нині поставлено під серйозне питання, скільки на загальну проблему визначення меж державного втручання. <br />
<br />
Наразі складається враження, що основною внутрішньою ідеєю всіх триваючих реформ є ідеал «патерналістичної держави», яка пронизує собою всі сфери і з єдиного і всесильного центру здатна регулювати всі без виключення процеси. Утім, чи то через брак талантів, хисту, професіоналізму, чи то через відсутність адекватного усвідомлення кількості та характеру ресурсів, що потрібні для побудови такої держави, у сучасних українських реаліях ця «патерналістична держава» скидається радше на погану пародію, де замість раціональних правил діють свавілля, крик та сила, замість ресурсів – майже вщент розкрадена країна, а замість глобальних цілей – самозбагачення посадовців. Для того, щоб уникнути цього стану, необхідно якомога швидше відмовитись від згубної і шкідливої віри у можливість контролювати все і всім диктувати власну волю. Ця ілюзія не має нічого спільного ані з демократією, ані з ідеєю громадянського суспільства. Усвідомлення цього спричиняє необхідність перегляду «прикордонної зони» між державою і громадянським суспільством, чи точніше сказати – границі між державним регулюванням і громадською саморегуляцією. Останнім часом зазначена межа невпинно рухалась у бік зменшення простору саморегуляції і свободи громадянського суспільства. Тому зараз вкрай важливо не лише якнайшвидше припинити цей рух, але й навпаки ‒ повернутись бодай до стану «паритетності територій», які належать державі і громадянському суспільству.<br />
<br />
Щоправда, говорячи про різні фактори, які так чи інакше впливають на розвиток громадянського суспільства в Україні і держави неможна не згадати ще один принциповий момент, який відіграє чи не вирішальне значення. Цей фактор – наявність більш-менш чітких (звісно, бажано все ж таки «більш», а не «менш») і прозорих правил гри, які однаковою мірою діють для всіх учасників суспільних відносин, і головне – дотримуються всіма, без огляду на те, чи можуть окремі індивіди обійти зазначені правила через застосування належних їм ресурсів (кланова прописка, фінанси, адміністративний вплив тощо), чи ні. У порушенні цих правил Рудольф фон Ієрінг вбачав перший крок до засилля того, що він образно охарактеризував як «гідру свавілля й беззаконня»[13]. До певної міри декому може видаватись, що правовий стан держави не має безпосереднього стосунку до триваючих змін на рівні політичної системи. Однак це твердження видається хибним у самій своїй основі. Насправді, будь-які зміни у суспільстві або державі повинні завжди мати на меті посилення правового порядку та утвердження верховенства права, що постає і як «глобальний ідеал», і як безпосередній принцип організації суспільного і державного життя[14]. Знову ж таки, у сьогоднішніх умовах глобального світового розвитку верховенство права – це навіть не стільки цінність, яку можна визнавати або не визнавати, а банальна вимога здорового глузду щодо виживання держави і суспільства. Причому зараз йдеться навіть не стільки про якість системи чинного законодавства (наразі, як не прикро, але доводиться констатувати, що якість не тільки самого законодавства, а й законодавчої діяльності деградувала в рази, порівняно зі станом кінця 90-х і початку 2000 року), скільки про очевидну потребу в існуванні загальнообов’язкових правил гри (про необхідність формування прозорих правил демократичної гри свого часу переконливо писав А.Пшеворські у своєму цікавому і вельми корисному дослідженні[15]), які є зрозумілими і прозорими для всіх учасників суспільних відносин, незалежно від того чи то йдеться про політичні, чи про економічні, чи про будь-які інші відносини. У цьому контексті демократія передбачає як мінімум свободу вибору щодо того вступати чи не вступати у ті чи інші відносини, за умови знання загальних правил протікання й регулювання відповідних процесів. Ця заснована на праві і на чітких та непорушних правилах «демократичної гри» свобода є життєдайною основою громадянського суспільства, а також всіх процесів його взаємодії з державою. Утім, саме факт кричущої відсутності подібних правил гри приходиться констатувати у сучасній Україні. Цей баланс (який, звісно, не був ідеальним, але принаймні він існував і дозволяв взаємодіяти суспільству і державі) було спотворено після 2004 року. Спочатку ці правила було замінено безладом і хаосом, коли за критикою «поганих правил» попередників чомусь було цілковито забуто завдання створення нових «кращих» правил. Не викликає сумніву, що ця ситуація потребувала на свого негайного виправлення, оскільки безлад і хаос є не менш згубними для демократії, ніж свавілля та авторитаризм. Однак, наразі всі спроби виправити цю небезпечну ситуацію обернулися її відтворення, але у новому ракурсі. На заміну правовому хаосу та некерованості останніх років, прийшло свавілля держави, яка може легко змінювати правила гри залежно від своїх бажань, звичок або особистих уподобань. Причому ці правила гри змінюються по всій вертикалі державної влади: їх можуть змінювати на власний розсуд вищі посадові особи держави, державні службовці, судді, будь-хто, кому належать бодай мінімальні адміністративні повноваження або право виступати від імені держави. За таких умов неможливий не тільки розвиток громадянського суспільства, але й самої політичної системи.<br />
<br />
На жаль, жодний з задекларованих і нині реалізованих кроків в частині забезпечення загального правового порядку, законності і верховенства права не здатний досягти цієї мети. Це обертається остаточною руйнацією самих основ нормального розвитку громадянського суспільства, не говорячи вже про його взаємодію з державою. Громадянське суспільство потребує права як «правил гри» не менш, а можливо – навіть більше, ніж держава. Якщо не дотримуються правові норми, а Основний закон країни перетворюється на звичайний папірець або «декларацію про наміри», яку можна повернути, перевернути і прочитати у будь-який спосіб, то громадянське суспільство позбавляється чи не найважливішої частини свого фундаменту, яка власне і створює непорушні гарантії його свободи, незалежності, автономності, саморегулювання, самодостатності тощо. З огляду на це, будь-які реформи на рівні політичної системи в цілому і системи державної влади – зокрема, повинні розв’язувати ключове завдання щодо відродження бодай мінімального рівня законності та реалізації принципу верховенства права в Україні. Якщо цього немає, то зазначені реформи не стануть в нагоді ані громадянському суспільству (що спричинить його подальше витиснення на маргінес всіх суспільних процесів, руйнацію основ його розвитку та еволюції, цілеспрямоване знищення його найважливіших інститутів, спричинятиме його радикалізацію та підвищуватиме рівень конфліктності в країні), ані самій державі, яка через відсутність нормальної взаємодії з громадянським суспільством набуватиме дедалі більш властивостей й ознак авторитаризму. <br />
<br />
Таким чином, ставлячи на меті реформування держави, потрібно чітко усвідомлювати, що бажана у майбутньому «реформована держава», яка наразі постає в Україні не стільки як реальність, скільки як певна ідеальна мета, повинна відповідати декільком базовим вимогам для того, щоб ефективно взаємодіяти із громадянським суспільством. По-перше, вона повинна розглядати синтез інтересів окремих громадян: економічних, політичних, адміністративних, культурних тощо, як самостійну величину, яка не може бути зведена до суми її складових частин. Це положення є важливим з огляду на те, що реалізація практично всіх політичних прав пов’язана з діяльністю державної влади, яка має в процесі прийняття конкретних рішень знаходити не просто «рівнодіючу силу», яка б інтегрувала ті чи інші інтереси зацікавлених суб’єктів політичного процесу, але узгоджувати всі ці інтереси з загальним поняттям суспільного інтересу та суспільного блага. Нагадаю, що, на думку Гвідо де Руджеро, універсальним і одночасно найбільш ефективним інструментом реалізації цієї функції є парламент [16]. Стосовно діючого українського парламенту, то це, очевидно, той випадок, коли або добре, або нічого: «De mortuis aut bene aut nihil». По-друге, ця держава не може стояти «над» чи «поза» правом, оскільки як окремі індивіди, так і сама держава зв’язані єдиною правовою системою і не можуть діяти всупереч їй. З погляду захисту порушених прав не має жодного значення, хто саме виступив ініціатором порушення цих прав: чи інші особи, маються на увазі інші приватні суб’єкти, чи держава в особі її органів чи окремих посадових й уповноважених осіб. Адже як в одному, так і в іншому випадку вирішальним є не те, хто порушив право чи права, а сам факт порушення права, який у разі його встановлення (він може бути підтвердженим в тому числі й у судовому порядку), має такі наслідки, як: захист порушеного права, відновлення стану, який передував правопорушенню, покарання тих осіб (органів), які вчинили правопорушення чи не вжили достатніх заходів, щоб запобігти його. Це прямо передбачає створення того, що В.Лебедєв позначив поняттям «механізму соціального і правового забезпечення прав людини»[17]. По-третє, правова рівність, що забезпечується державою, має сприйматись самою ж державою як рівність всіх прав, у тому числі й соціальних та економічних, що унеможливлює самоусунення держави від регулювання соціально-економічних процесів. У цьому сенсі держава, яка виступає породженням окремих індивідів, які уклали гіпотетичний «суспільний договір», змушена не просто спостерігати за тим, щоб одні індивіди не порушували прав інших, але й робити власний позитивний внесок у розвиток особистості, розширення та збільшення можливостей як окремих громадян, так і їх об’єднань.<br />
<br />
Наразі щодо жодної з цих проблем так і не було запропоновано адекватного способу розв’язання. Більше того, правовий простір взаємодії держави і громадянського суспільства дедалі звужується на кшталт відомої бальзаківської «шагреневої шкіри», законотворчість стає не просто кулуарним, а взагалі – закритим від суспільства процесом, що отримало своє відображення у новому символі українського парламентаризму ‒ «кнопкодавстві», а також в остаточному утаємниченні процедур розробки законопроектів у надрах тих чи інших центральних органів виконавчої влади. Щоправда, не меншим знущанням з громадян та балаганом є всенародне обговорення окремих реформ, про які з незрозумілим запалом та хворобливою наполегливістю звітують окремі чиновники. Адже насправді у «втішні» та «приємні» для влади результати таких обговорень не вірять навіть ті, хто по них доповідає. Отже й маємо – з одного боку майже повністю утаємничену внутрішнокорпоративну чиновницьку законотворчість, а з іншого – суцільну профанацію публічності. Ані перше, ані друге немає нічого спільного з тим простором «відкритості», в якому існує і розвивається громадянське суспільство, і про який пише у своїй вже класичній праці «Структури перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство» Ю.Габермас[18]. Натомість сьогодні в Україні маємо справу з подальшим дистанціюванням держави від громадянського суспільства, імітацію взаємодії між ними (яка здебільшого призначена на експорт і розрахована за зовнішнього споживача), симуляцією правового регулювання найважливіших суспільних відносин (особливо в частині захисту прав, свобод та законних інтересів громадян), поступову відмову від фундаментальних принципів і цінностей демократії в частині її співпраці, діалогу та утвердження партнерських стосунків із громадянським суспільством. Хоча, не зважаючи на свою невтішність подібний висновок все ж таки ще не можна вважати остаточним вироком. Це варто сприймати радше як діагноз, адже ситуацію ще можна виправити і спрямувати у бажане й потрібне для суспільства і держави русло. Але цього часу залишається все менше і менше, а тому його не можна зупинити або законсервувати постійними заспокійливими промовами про стабільність. Запас міцності держави стає все меншим, негативні тенденції набувають властивостей незворотних процесів і для того, щоб їх зупинити влада потребує на допомогу як від громадянського суспільства, так і від окремих громадян. Утім, чи здатна вона прийняти цю допомогу, чи здатна вона визнати поряд собою ще й рівноправне громадянське суспільство, чи здатна вона вести постійний і часто доволі некомфортний діалог з цим суспільством? Ці запитання досі залишаються відкритими.<br />
<br />
[1] Колодій А. Громадянське суспільство та правова держава : проблеми і шляхи розбудови / А. Колодій // Право України. ‒ 2010. ‒ № 7. ‒ С. 12. (С. 12-17).<br />
<br />
[2] Скрипнюк О. В. Демократія : Україна і світовий вимір (концепції, моделі та суспільна практика) / О. В. Скрипнюк. ‒ К. : Логос, 2006. ‒ С. 205. (‒ 368 с.).<br />
<br />
[3] Селіванов В. М. Право і влада суверенної України : методологічні аспекти : монографія / В. М. Селіванов. ‒ К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. ‒ С. 239. (‒ 724 с.).<br />
<br />
[4] Правосвідомість і правова культура як базові чинники державотворчого процесу в Україні : монографія / Л. М. Герасіна, О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань та ін. ‒ Х. : Право, 2009. ‒ С. 212-243. (‒ 352 с.).<br />
<br />
[5] Кафарський В. І. Політичні партії України : конституційно-правове регулювання організації та діяльності : Монографія / В. І. Кафарський. ‒ К. : Логос, 2008. ‒ С. 89. (‒ 560 с.).<br />
<br />
[6] Більш докладно див. Політична система: сучасні проблеми розвитку громадянського суспільства і держави: у 2 т., Т. 1: Громадянське суспільство в політичній системі: теоретико-методологічний і конституційно-правовий аспекти дослідження / За ред. О. В. Скрипнюка. – К.: Логос, 2010. – 628 с.<br />
<br />
[7] Даль Р. А. О демократии / Р. А. Даль. ‒ М. : Аспект Пресс, 2000. ‒ С. 41-42. (‒ 208 с.).<br />
<br />
[8] Правові основи формування та функціонування органів державної влади у контексті євроінтеграції : монографія / За ред. Ю. П. Битяка, О. Г. Данильяна. ‒ Х. : Право, 2010. ‒ С. 259. (‒ 384 с.).<br />
<br />
[9] Easton D. A Systems Analysis of Political Life / D. Easton. ‒ Chicago: The U. of Chicago Press, 1979. ‒ P. 17-18. (‒ 507 p.).<br />
[10] Коркунов Н. М. Русское государственное право : в 2-х т. / Н. М. Коркунов. ‒ СПб. : Тип. М. М. Стасюлевича, 1908. ‒ Т. 1. ‒ С. 63-65. (‒ 623 с.).<br />
<br />
[11] Токвіль А. Про демократію в Америці. У двох томах / А. Токвіль. ‒ К. : Видавничий дім «Всесвіт», 1999. ‒ С. 60-62. (‒ 590 с.).<br />
<br />
[12] Скрипнюк В. М. Проблема «вибору» виборчої системи: Україна і європейський досвід / В. М. Скрипнюк // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2010. – № 1. – С. 60-70.<br />
[13] Иеринг Р. Борьба за право / Р. Иеринг. ‒ М. : Зерцало, 1991. ‒ С. 37.<br />
<br />
[14] Козюбра М. Верховенство права : українські реалії та перспективи / М. Козюбра // Право України. ‒ 2010. ‒ № 3. ‒ С. 6-7. (С. 6-18).<br />
<br />
[15] Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке / А. Пшеворский. ‒ М. : РОССПЭН, 2000. ‒ С. 31-33. (‒ 320 с.).<br />
<br />
[16] Де Руджеро Г. Что такое либерализм / Г. Де Руджеро // О свободе. Антология мировой либеральной мысли (первая половина ХХ века). ‒ М. : Прогресс Традиция, 2000. ‒ С. 234-235. (С. 220-294).<br />
<br />
[17] Лебедев В. А. Конституционно-правовая охрана и защита прав и свобод человека и гражданина в России (теория и практика современности) / В. А. Лебедев. ‒ М. : Изательство Московского университета, 2005. ‒ С. 132. (‒ 272 с.).<br />
<br />
[18] Див. Габермас Ю. Структури перетворення у сфері відкритості : дослідження категорії громадянське суспільство / Ю. Габермас. ‒ Львів : Літопис, 2000. ‒ 320 с.<br />
</div>
Материалы этого раздела размещаются авторами самостоятельно в режиме свободной постановки. Редакция может не разделять позицию автора.

Уважаемые авторы! Просим вас не использовать сайт "Украинский выбор" для перепоста материалов с других источников и рекламы товаров и услуг. Благодарим за понимание и сотрудничество.
Комментарии (5)
Андрій Скрипка | 07.12.2012 00:20

і тому, переважна більшість "читачів" розпочали читати цю статтю і в якийсь момент перестали розуміти про що їде мова, або забули, що вони попередньо читали
І от ми й приходимо до простого висновку , 90% суспільства - болото, електорат, який не потребує грунтовних знань(я вже використовував це висловлювання), і як бачимо воно не те що має право на існування, воно відображає сутність
А стаття варта того, щоб на неї витратити час і не тільки прочитати , а й замислитись, і в подальшому можливо дискутувати.

Андрій Скрипка | 07.12.2012 00:15

я витратив на те щоб прочитати і зрозуміти цю статтю близько 5 годин, цікаво, скільки автор витратив на те , щоб все це систематизувати і написати???
Єдине, я вже вказував в попередньому коментарі-дистанціювання держави від суспільства апріорі неможливе...
держава-це продукт суспільства.
просте питання:
1. Чи може існувати держава без суспільства? НІ
2. Чи може суспільство існувати без держави? ТАК, але наїмовірніше буде хаос.
І як загальний висновок, враховуючи мінімум коментарів, я можу впевнено стверджувати, що цю статтю переважна більшість користувачів навіть не прочитала повністю...

чому?
В мене зараз настільна книга А.О.Гошко "Сучасна управлінська культура в системі місцевого самоврядування"
і найперша теза з неї:
"Єдина причина, через яку людина припиняє навчання, або заплутується, або стає нездатною навчатися, полягає в тому, що вона пропустила слово, яке не зрозуміла"

Андрій Скрипка | 06.12.2012 21:32

цікаво, але:
1. що значить сам термін "громадянське суспільство КОНСТИТУЮЄТЬСЯ.....", чіткого тлумачення не знайшов, розумію, що пов`язано із "становленням самого громадянського суспільства і набуття ним певних конституційних ознак", одночасно з тим, що вище вказувалось, що в Конституції не використовується термін "громадянське суспільство".
2. Не зовсім зрозумілим виглядає розділення, навіть дистанціювання держави від громадянського суспільства, адже сама держава, скажімо так, "випливає з громадянського суспільства"
і як ми бачимо зараз, саме це є однією з фундаментальних проблем сучасного українського суспільства.....взаємовідношення "еліти" і "електорату", а говорячи простою зрозумілою мовою...
"чиновник будь якого рівня" спочатку ЧИНОВНИК, а от тільки потім ЛЮДИНА.....і цей стереотип і "еліта" і "електорат" підтримують.....і це є проблемою на мій погляд

Boris Sergeevich | 06.12.2012 01:54

дякую за українську!

Сергей Шепелев | 04.12.2012 20:21

Надо стараться писать по проще если только это не направлено для специалистов.